Калушани Роман Король та Олександр Коваль діляться враженнями про події на Донбасі

Калушани Роман Король та Олександр Коваль діляться враженнями про події на Донбасі

среда, 1 июля 2015, 15:00
Калушани Роман Король, який очолює обласну організацію УНА-УНСО, та Олександр Коваль, який входить в її провід, ненадовго повернулись додому із зони військових дій на Донбасі та розказали читачам тижневика «Калуш ПРО» про період, проведений на Сході країни.

Олександр Коваль, у якого в день нашої зустрічі був день народження – виповнилось 38 років, розповідає, як потрапив на Донбас. Починає з того, що пішов у військ-комат, звідти потрапив у ракетно-зенітний дивізіон, через два місяці після чого написав рапорт про переведення в зону АТО. Так, 9 жовтня разом з Романом Королем вони виїхали з Новоград-Волинського в Маріуполь, де і перебували досі та куди незабаром знову повернуться. До цього Олександр два тижні проходив вишкіл на навчальному полігоні під Львовом, місяць охороняв повітряний простір навколо АЕС в Нетішині та місяць в Асканії-Новій.

– Тут я отримав навички роботи із зенітною установкою і вже як спеціаліст прийшов у 54-ий окремий розвідувальний батальйон. Приїхавши вранці у Новоград-Волинський, в той самий день ми з хлопцями виїхали до Маріуполя, – каже іменинник.

– В УНА-УНСО було велике бажання створити свій окремий батальйон у складі Збройних Сил України, – ділиться Роман Король. – Ми зібрали три роти: дві розвідувальні та одну вогневої підтримки у складі 54-го окремого розвідувального батальйону. Дві роти, в одній з яких і ми з Олександром, були відправлені у сектор «М» в Маріуполь. Зараз вони перебувають у складі уже 131-го, а не 54-го батальйону, який наразі дислокується у секторі «Ц» в Дебальцево.

– Армія під час Майдану не заляпала свої руки кров'ю. Тому ми пішли в армію, щоб захищати Україну, а не в загони, де немає чіткої системи підпорядкування. В армії ж чітка структура, немає отаманщини. Як на мене, українська армія виконала своє основне завдання – зупинила ворога, – продовжує Роман Король.

Армійські будні
– За весь час перебування на Сході доводилось жити в землянках, гаражах, покинутих сільських хатах, – розповідає про побутові умови пан Олександр. Ми розкидані по селах за Маріуполем, ближче до передової лінії. Сільські голови повіддавали покинуті хати, і ми їх обживаємо: проводимо воду, робимо літні душі. Більшість хат покинуті роками, частину ж люди залишили нещодавно і втекли до Росії. Та ми там поселяємося лише з дозволу місцевої влади і родичів. Якщо є особисті речі – складаємо окремо. Мародерства немає, живемо акуратно. На початках місцева влада та населення під впливом пропаганди нас, м'яко кажучи, ненавиділи та боялись. Зараз стосунки змінились – вони посміхаються, заводять бесіди, ставляться до нас, як до захисників, а не як до окупантів. Хоча серед місцевого населення багато матерів і жінок, діти і чоловіки яких воюють на стороні ДНР. Є й категорія, яка ненавидить все українське, бувало напивались і казали нам «убирайтесь». Тому сказати, що в селах ми почуваємось у повній безпеці, не можна, туди ще й заходять диверсійні групи.
Ми відповідаємо за певну ділянку фронту, проводимо розвідувальні роботи, якщо натрапляємо на диверсійно-розвідувальну групу – ліквідовуємо. Наші бази знаходяться за 10-12 км від передової. Ворог стріляє і по селах. Отримали, наприклад, наказ розбомбити село. Місцеві відмовляються по своїх хатах стріляти, тоді стріляють представники Збройних сил Російської Федерації.
Ми ж їздимо полями-степами Донбасу із зенітними установками на ЗІЛах. Спершу проводимо розвідку, потім під'їжджаємо за 1-2 км до цілі і стріляємо. Працюємо в комплексі із кулеметниками та снайперами.

Майбутні музейні експонати

– Я в школі любив малювати карикатури, – продовжує Олександр Коваль, який говорив охочіше, аніж його товариш. – Одного разу на дощечці, якою перекладаються снаряди від зенітних установок, я маркерами жартома намалював собачку Зіпу, яку ми привезли з собою з Новограда-Волинського. Всім сподобалось. Живе з нами і кішка Катруся, її я теж намалював. Після неї був зайчик. А який зайчик без вовчика? І пішло-поїхало, намалював ведмедика, і так вийшла ціла серія з десяти малюнків. Їх я подарував маріупольським волонтерам. Оксана Зайцева, яка допомагає нашому батальйону, їх зберігає і каже, що коли після закінчення війни будуть робити музей – подарує їх музеєві. Катруся ж нещодавно привела кошенят.

 

 

Друзі-волонтери
– Спочатку мені дали форму «Дубок» і берци, які я півмісяця з мозолями розношував, – ділиться Олександр. – «Дубок» після п'ятого прання розлізся. Потім форму подарували волонтери. Армія, що мала, те дала. Наприклад, залізну каску, яку можна було і не брати. Вона не захистить, хіба від ґрунту чи маленького осколка. При цьому вона велика і незручна.
– Нормальна каска, в ній можна їсти варити, – чи то кидає жарт, чи то серйозно, каже Роман Король.
– Ну так, і ще її, як казала моя бабця, можна використовувати як ноцник, чи принести воду, але за призначенням ніяк, – віджартовується Олександр.
– Завдяки волонтерам в декого є по 3-4 комплекти форми. Зараз армія вже і нагодована, і одягнена, і забезпечена боєприпасами та паливно-мастильними матеріалами. Це для солдата найважливіше, – запевняє голова обласного УНА-УНСО.
– Волонтери приїжджають приблизно раз в місяць, – пригадує Олександр Коваль. – З калуських до нас заїжджає Іван Войтановський. Він привозив передачі від громади Калуша та Голиня. Приїжджали до нас передачі від Петра Цюпи, Василя Дзундзи, Петра Жекала, Лесі Мартиненко, а також Олега та Валентини Бідоньків. Більшість з цих людей – наші друзі. Дуже приємно отримувати від них подарунки. Найчастіше це одяг, що швидко зношується, та продукти, різні смаколики – печиво, цукерки.
Армія, яка є зараз і яка була рік тому – дві великі різниці. На початках добровольчі батальйони виконували певні завдання, армія тоді, мабуть, була неготова. Перші солдати і справді були необстріляні, але зараз набрались досвіду.

Мобілізація і розстановка сил
– Хочеться, щоб більше хлопців зголошувалось до війська, – висловлює побажання Роман Король. – Багато хто не йде, бо каже, що не хоче воювати за Порошенка чи там Яценюка. Насправді ми захищаємо не їх, а державу. А захищати державу, я вважаю, – честь. Коли кажуть, що не будуть воювати за царька – це все з боягузтва, шукають причини. Зараз багато хто дає заробити лікарям, масово почали «заїкатися і мочитися в штани». Тому треба робити розширені медичні комісії із залученням громадськості. Прикро, коли стикаєшся з такими, які не хочуть йти служити, бо бояться, але насправді всім страшно.
– Страшно всім, – погоджується молодший із співрозмовників, – але страх пропадає десь на 2-3-ій хвилині бою. Далі з'являється азарт, і наступного разу ти вже це знаєш і звикаєш. У нас всі добровольці, немає тих, які потрапили насильно, тому в бій ідуть злагоджено, як на свято, знаючи, що спину прикриє товариш. Ми, коли у формі, принципово не вживаємо алкоголь. Практично всі. Одиниці, які такими були, в нашому батальйоні вже відсіяні.
– На даний час розстановка сил – наших і російських військ – один до двох, наголошує Роман Король. – Якщо зараз буде недостатня мобілізація, то Росія ще підтягне, і буде один до трьох, і тоді вона піде в наступ. Галичани ж зі своїм пихатим націоналізмом розказують, мовляв, коли ворог прийде до нас за Збруч, – тоді ми йому і дамо жару.
– Насправді ті «герої», які кажуть, що чекають їх тут, будуть уже в Польщі чи Німеччині, – додає бойовий побратим Романа Короля.
– В 1943, коли формувалась дивізія «Галичина», – згадує головний «унсівець» області, то зголосилось 83 тисячі, відібрали 13 тисяч, і ніхто нікого не мобілізовував, всі добровільно йшли.
– Багато хто наклеїть «вишиванку» на автомобіль чи вдягне футболку з тризубом і вважає це патріотизмом. А щодо того, що «ми не хочемо воювати за Порошенка», то він прийшов і піде, і після нього будуть. Для нас же головне, щоб була Україна, – каже на завершення розмови Олександр Коваль.
Зараз у калушан планова відпустка на місяць, після якої вони знову повернуться під Маріуполь. Проте це може статися і швидше. Якщо ситуація на Донбасі загостриться, то, за словами Романа Короля, на місце потрібно буде прибути за два дні.

Андрій КОГУТ