Чи можна критикувати опозицію під час революції? Чи робить така критика опозицію мудрішою та ефективнішою? І чи спроможна вона стати ефективною настільки, щоби відібрати владу у Віктора Януковича? Хоч би якими були наші відповіді на ці питання, в’їжджати у «світле майбуття» нам більше немає на чому. І коли опозиція почне сприймати критику на свою адресу як необхідний тюнінґ, їзда буде швидкою та комфортнішою. Поїхали?

У перші дні Евромайдану, коли майданів, власне, було два – на самому Майдані Незалежности й Европейській площі, я став свідком сутички мітинґувальників із внутрішніми військами. Це було ще до 30 листопада, коли «Беркут» жорстоко розігнав студентів, що мирно сиділи під стелою Незалежності, і складно тоді було пояснити, навіщо провокувати міліцію, – а саме цим грішили деякі учасники протестів.

Їхню увагу привернув мікроавтобус, який стояв на Европейській площі. Час від часу до нього хтось підходив, заглядав крізь затоновані вікна, розгойдував його. Невдовзі пішла чутка, що в автобусі працівники спецслужб. Підійшли Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок, рішуче віддали команду оточити машину. Журналістка Таня Чорновол (пізніше жорстоко побита) влізла на дах автобуса, розбила люк, пробралася всередину і виявила там техніку для прослуховування. Витягли водія. Він, переляканий, показував натовпу якісь папери. Прийшов Юрій Луценко і як експерт підтвердив, що автобус нашпиговано технікою для прослуховування телефонів.

Тож коли по нього прислали спочатку 50, а після ще 100 солдатів внутрішніх військ, мітинґувальники не віддали трофея, а почали бій із солдатами, які спочатку стали в шеренґу, але нічого не робили доти, доки в них не пустили газ. Щойно це сталося, запала моторошна тиша і почувся найнеприємніший звук, який мені будь-коли траплялося чути: удари кийків по людських тілах. Люди отримували удари по головах, вдихали газ, вибігали з кривавого місива, відкашлювались і йшли в бій знову. Навіщо? І навіщо вони застосували газ першими? Чи усвідомлювали опозиційні лідери, до чого вони закликають людей і чи почуваються вони відповідальними за їхні життя? Мені здалося, що ні.

Коли я описав це у Фейсбуці, мене розкритикували. Кілька днів по тому Анатолій Гриценко, який згодом вийшов із «Батьківщини», сказав мені: дехто вважає, що я працюю на владу. Я не раз чув критичні вислови цього політика на адресу своїх же однопартійців, тож відповів йому, що й він у такому разі працює на владу, але ще й має зобов’язання перед опозицією, яких не маю я. Втім, обмінявшись люб’язностями, ми посміялися, бо говорили ми те, що вважали за потрібне, і нікого не питали, чи сміємо це робити.

Олександр Доній, позафракційний депутат, зізнався, що на час Евромайдану припинив будь-яку критику на адресу опозиції, хоча перед тим був налаштований щодо неї не надто прихильно. Його промова в парламенті того дня, коли Партія реґіонів провела виїзне засідання Верховної Ради в Адміністрації президента, а опозиція це проковтнула, справляла чи не найбільше враження. І ганив він опозицію тому, що три парламентські фракції вкотре показали повну безпорадність і нездатність щось зробити, воліючи бути битою: «Вас дрючать, а ви мовчите!». Вихлюпувати свій гнів на мікроавтобус – не найліпше заняття. Не цього чекають від опозиції.

Техогляд

Головна причина, яка заважає опозиції бути рішучою й ефективною у досягненні мети – приході до влади, – відома майже кожному: вона надто глибоко інтеґрована з владою. Члени опозиції мають спільні із партією влади бізнесові інтереси. І це мало відповідає тому образові борців із режимом, який вони самі для себе й вигадали.

В опозиційному середовищі немає тих, кого умовно можна назвати креативним класом. Майже всі вони або вихідці з теперішньої політичної та чиновницької системи, або асимілювалися з нею, коли утверджувалися як політики та бізнесмени. Може, тому Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок і Віталій Кличко, впродовж усього туру країною, що його вони влаштували 2013 року із не цілком ясною метою, жодної неділі в жодному місті навіть за гроші не могли зібрати хоч трохи поважної кількости прихильників. Ніхто не міг зрозуміти, чого саме хочуть оці троє і як вони цього доможуться. Практика недільних походів не припинилася й під час Майдану – навіть коли потрібен негайний вихід на вулиці, опозиція воліє чекати неділі. Начебто і війна настала, а обід за розкладом…

Із трибуни Майдану стонадцять разів пролунало: «ми стали свідками народження української нації». Тим часом нація ця народилася давно, а от народження опозиції ніяк не відбудеться. Всі нагоди народитися вона проспала. Не вона рвалася на площу, коли були серйозні приводи, і не вона вийшла першою через привід найзначущіший – Януковичеву відмову підписувати Угоду про асоціяцію з ЕС. Це зробили журналісти. І вони ж вимагали персонального голосування у  парламенті, а не опозиція – вона лише приписала це собі в заслуги, так само, як і постфактум вона очолила Евромайдан.

На подив тих-таки журналістів, опозиція самохіть позбавила себе лояльних ЗМІ. Те, що вона не плодить партійної преси, це добре. Але ж докласти рук до знищення преси незалежної – це щось нове. За безпосередньої участи опозиції понад 30 журналістів позбулися роботи на телеканалі ТВі, а сам канал за сумнівною схемою перейшов під контроль пройдисвітів (що й підтвердив суд Англії). Головну роль у цьому під загальне мовчання опозиції зіграв Микола Княжицький, член ВО «Батьківщина». Майже ніяк не прокоментувала опозиція купівлю Сергієм Курченком медійного голдинґу UMH, – а в нього входили видання, які Евромайданові дуже придалися б. Петро Порошенко як колишній власник журналу «Кореспондент», найоб’єктивнішого ЗМІ, промовчав, хоча це видання зробило йому непоганий PR. Після цього розраховувати на лояльність чи співчуття преси було б нечуваною нахабністю.

Я став свідком того, як Яценюк презирливо відгукувався про людину, яка, назвавшись блоґером, ставила йому незручні (але – слушні) запитання на прес-конференції в Будинку профспілок. «А, ви, власне, звідки?» – запитав Яценюк. «З Фейсбуку», – відповів той і почув недоречні шпилки і жарти від лідера опозиції, мовляв, спасибі Цукерберґові, але мені ваші запитання нецікаві. А раптом у цієї людини – тисячі читачів? Жодна партійна газета не має таких накладів. Арабська твітер-весна опозицію нічого не навчила.

«Автомайдан», привівши тисячі людей у Межигір’я напередодні Нового року, на аварійному тросі притягнув туди й опозицію. Не вона поривалася до палацу Януковича – люди поривалися. Хоча за фактом саме опозиція монопольно керує Майданами, створивши до того ж нову структуру під назвою Народне об’єднання «Майдан».

Читати далі: Критика