Анатолій Іванович Лупиніс

Анатолій Іванович Лупиніс

62 роки, український політичний та громадський діяч, поет, чільний діяч УНА-УНСО
Народився 21 липня 1937, в селі Новоолександрівка, Червоноармійського району, Донецької області
Помер 5 лютого 2000 року в Києві

"Анатолій Лупиніс був перехрестям феноменів – козацьке прізвище, українська чутливість, скіфський лик, гайдамацька завзятість,поетична душа." (джерело)

Народився Анатолій Лупиніс 21 липня 1937, в селі Новоолександрівка, Красноармійський район, Донецької області, де проживали його батьки після втечі з сибірського табору. Після війни родина переїхала до Монастирищенського району Черкаської області, де у селі Сатанівка Анатолій закінчив школу із золотою медаллю.
У жовтні 1956 року за організацію студентських виступів його було заарештовано й засуджено від Київського суду до шести років ув'язнення. 1957 року за активну участь у страйку в 7 таборі з вироком за "антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу дістав десять років ув'язнення. Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. Перебуваючи у Володимирські в'язниці піддаючись тортурам від режиму за те що з ним боровся, був паралізований (парапарез ніг). Цілком відбувши термін 1967 року А. Лупиніс звільняється. По двох роках лікування зміг рухатися з допомогою милиць і одразу ж вступив на економічний факультет Української сільгоспакадемії.
22 травня 1971 року за виступ біля пам'ятника Тарасові Шевченкові, в Києві, в день вшанування пам'яті Кобзаря, його було заарештовано КГБ. 12 років утримувався у в'язницях. Звільнився 1983 року. Одразу ж включившись у підпільну активну роботу.
  Лупиніс стає ініціатором створення асоціації «Зелений світ», українського Меморіалу, членом ініціативної групи зі створення Народного Фронту (пізніше Руху) України. Але зрозумівши безперспективність угодовської позиції, на котру переходили всі без винятку «перебудовчі» структури — спільно з революційною молоддю ініціює створення Української Міжпартійної Асамблеї, котру за його ж ініціативи було перетворено спочатку на Українську Національну Асамблею, а пізніше на УНА-УНСО.
  Разом із політичною й революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив поезію. Його твори надихатимуть на боротьбу не одне покоління українських національних революціонерів.
Помер на 63 році життя 5 лютого 2000 року.
Похований на Байковому цвинтарі, поряд з побратимами з УНА-УНСО.

(Вікіпедія)

ПОКРИТКА
Тарасе, батьку, підійми чоло.
Поглянь на свою милу Україну.
Немало зим і весен відгуло.
І пил покрив прабатьківську руїну.
Кривавий пил.
Ні, ні, не спали ми.
Звивалися потоптані знамена.
Хиталися підвалини тюрми.
Не вмерла ще, –
Співали ми натхненно.
Співали рано. Розірвав той спів
Багнет із нами ж викутої криці.
Летіли кулі в марноблудство слів.
І жерла нам дивилися в зіниці...

 

"- Это был бунтарь на уровне подсознания, анархист от природы. Его можно было считать украинским националистом, но также можно было и российским, и казахским. С чеченцами он хорошо общался. Я видел, как вставала УНА-УНСО, которую они организовывали вместе с Корчинским. Но если Корчинский был системный антисистемщик, то Лупинос был антисистемный полностью. Поэтому логично, что со временем они начали ссориться.

Лупинос был романтиком, готовым в любое время поехать в любую страну воевать за любую идею. Лозунг его жизни: действие – все, цель – ничто. Видно было, что это добродушный человек, но с сильным характером. Он спокойно мог ходить по коридорам парламента. Как он проникал туда, не знаю. Наверное, давил на психику охранников, как Вольф Мессинг. А вообще у него был дар общаться с каждым человеком.

Когда на территории бывшего СССР начались войны, он туда сразу поехал. В итоге полжизни провел в психбольницах, полжизни в лагерях, остальное – на войне."

Зі спогадів товаришів.

Єдиний спосіб,
щось змінити –
Це взяти автомат.
Або пеpо.
Є збpоєю, усе,
що низвеpгає.
Було б кого.
Було би що.
Поpожнє місце –
свято не буває.
Таки не чув Господь
За pідний кpай,
А я чогось боpюсь,
когось змагаю...
Чи богоpівним
вмеpти забажав?

(1992 рік)

З іншими творами Анатолія Івановича можна ознайомитися в нашій бібліотеці