«За Україну!!!!!!!!!! Всі, хто може, їдьте в Київ!!!» - останній запис Максима в соціальній мережі.

Максим Шимко народився 21 жовтня 1979 року у Вінниці. Навчався у середній загальноосвітній школі № 13. Шкільний атестат хлопець отримав пізніше, ніж його однолітки. В дев’ятому класі він змушений був перервати навчання і піти працювати. З того часу Максим оволодів багатьма професіями: слюсаря, фрезерувальника, коваля, гравірувальника.

Ще з дитинства Максим почав цікавитися середньовічною історією. Він не просто вивчав її, а в прямому сенсі жив нею. Юнак був зачарований епохою вікінгів, зачитувався скандинавськими міфами та книгами з історії костюмів. Згодом він став активним учасником Вінницького клубу історичної реконструкції "Білий вовк". Член УНА-УНСО. Хлопець так натхненно віддавався своїй улюбленій справі, що дуже скоро захопив нею свою родину. З товаришем-ковалем Максим майстрував козацькі та лицарські обладунки, а мама допомагала йому шити історичні костюми. Разом з друзями і молодшим братом Павлом він щороку їздив до Меджибожа, Кам’янця-Подільського, де брав участь у театралізованому відтворені історичних подій. 

«Обсяг тієї інформації, якою Макс володів про лицарські часи, просто ошелешував. Пам'ятав усі можливі й неможливі дати, читав усе, що можна було знайти, аби дізнатись подробиці та деталі тогочасного життя. Особливо захоплений був добою вікінгів. Навіть сам себе вважав таким собі духовним нащадком тогочасних героїв. Полюбляв своїми руками майструвати речі, які б нагадували артефакти минулого. Коли я вперше побував у нього вдома, він показав чималий шмат грубої тканини та велику кістяну саморобну голку. Казав, буде шити собі скандинавський одяг. Я кажу, що в моєї мами є непогана швацька машинка, вона може допомогти, а у відповідь почув: "Ти що, це ж буде не історично" – Дмитро Вознюк.

«Знаєте, Максим відчував, що загине молодим. Казав, що не уявляє собі смерті в ліжку, що треба піти так, щоб пам’ять залишилася. Він у мене взагалі був таким, справжнім лицарем. Для нього гроші нічого не важили, казав, що не можна дружити із тими, в кого долари в очах стрибають. Лицар, романтик, він років на 400 запізнився народитися...» - розповідає мати героя Зоя Семенівна. 

Максим був чесною, доброю і чуйною людиною. Він був справжнім патріотом, любив Україну і вірив у її світлу долю. Вважав, що головне в житті - слава і вплив, а у людях – сміливість і настирливість. Він завжди був готовий прийти на допомогу не тільки своїм друзям, а й незнайомим людям. Після того, коли в ніч на 30 листопада 2013 року на київському Майдані Незалежності спецпідрозділ «Беркут» жорстоко побив людей, Максим не зміг бути байдужим і залишатися вдома. Не одну ніч він провів на революційному Майдані. Тут його зарахували козаком четвертої сотні Самооборони Майдану, а він як міг, допомагав побратимам будувати та охороняти барикади. 

«Він влаштувався у Київ на будівництво, – розповідає Зоя Семенівна, мама Максима, – 16 лютого здав зміну, приїхав додому, але вже 18-го знову був на Майдані. Навіть його побратими дивувались, що він приїхав, адже домовлялися зустрітися кількома днями пізніше. Максим сказав, що він повинен зараз бути тут. І що ти йому зробиш.»

18 лютого Максим зробив свій останній запис у соціальній мережі: «За Україну!!!!!!!!!! Всі, хто може, їдьте в Київ!!!». 

Невідомого без документів, тільки з квитком на проїзд до Вінниці знайшов серед загиблих тернопільський репортер «20minut.ua». Фото вбитого вінничанина розмістили на сайті, щоб знайти його родичів. Через кілька голид з’ясувалося – у м.Києві загинув 34-річний Максим Шимко.

Про смерть Максима родина дізналася, упізнавши його на фото в Інтернеті, а потім побачили сюжет по телебаченню.

«Ми дивились відео по телевізору, і там видно як наш Максим пішов у бік філармонії, у саму гущу подій, так хотілося крикнути йому: «Дитино! Не йди! Тебе там уб'ють», а він все одно йде. Неможливо дивитися на це – душа на частини рветься», – каже мама Героя.

«Наш Максим же пішов уперед, обмотав руки скотчем, прив'язавши до них картон, мав дерев'яну палицю та щит десь по дорозі йому дали, отакий був захист, – пригадує пан Микола, тато загиблого хлопця. – Він пішов, бо бачив, що потрібно рятувати поранених».

Побратими розповіли родичам, що Макс разом із кількома товаришами пішов виносити з-під снайперського обстрілу поранених. Звідти живим не повернувся ніхто.

Козак 4-го редуту Майдану вінничанин Максим Шимко загинув 20 лютого під час бою на вулиці Інститутській. Куля снайпера влучила Максимові в шию під час того, як він намагався врятувати пораненого. 

Батькам Максима Шимка вдалось побувати на Майдані. Найбільше їх вразило в Києві те, що зовсім незнайомі люди стають на коліна перед портретами загиблих хлопців, просять пробачення, плачуть.

"Там уся вулиця ридає, всі, хто йшов, усі плакали, таке враження, ніби то Стіна Плачу там утворилася", – говорить пані Зоя, сама не стримуючи сліз.На Майдані до родини Шимків підходили і зовсім незнайомі люди, і ті, хто тримав оборону разом з Максимом:

– Пробачте мене, я щоранку забирав Максима після чергування до себе додому, але того дня мене викликали з міста, і я його не забрав, –говорив Зої Семенівні хлопець на ім'я Андрій.

– Інший парубок, теж Максим, просив пробачення у батьків за те, що повернувся з лінії вогню, коли побачив, що там просто косять людей снайпери. Казав, що мав загинути разом з ним.

Сьогодні більшість майданівських побратимів Максима захищають Україну вже на Донбасі. Кажуть, він теж був би там, якби дожив. Адже Україна понад усе! Герої не вмирають!
Вічна пам'ять.

P.S Коли Макс загинув, друзі написали на його сторінці у соцмережі: "Солодкого меду у Вальгалі!".

«А він десь там, в іншому світі, досі воює, - каже мама Максима, Зоя Семенівна. Він наснився мені, хоча це буває нечасто. Сниться, що він у козацькій формі стоїть перед строєм хлопців у камуфляжах і щось їм каже. Я далеченько, не розберу що. Потім чую - кричать "Слава Україні!". Я відповідаю "Героям Слава!" Оглянулась, а його вже немає».