Цими днями з сумом доводиться відзначати другу річницю від часу трагічної загибелі знаного на Прикарпатті відданого українській справі громадського активіста, щирого патріота України, вірного друга, ройового УНСО Андрія Костюка (псевдо Фред).

Точна дата смерті, як і деталі звірячої розправи над Андрієм наразі залишаються невідомими, всупереч численним зверненням вдови Марії та волонтерських організацій Прикарпаття до так званих «слідчих органів», які не зважаючи на численні очевидні факти, закрили справу, припинили розслідування, обмежившись підлою відпискою про те, що смерть настала в результаті падіння з вагону потяга.

Але, факти, як відомо – річ уперта, і вивчаючи їх, приходимо до невтішних висновків. Отже, пропоную проаналізувати ситуацію, спираючись винятково на очевидні речі.

З початком подій на Майдані, Андрій прийняв у них активну участь, гостро реагував на всі події, що відбувалися внаслідок цього, з початком війни на Донбасі прийняв рішення стати на захист України зі зброєю в руках, тож пройшов навчальний курс підготовки на базі пілотного проекту ВГО УНСО та Міністерства Оборони України у в/м 74 Вінницького гарнізону Вінницької області за спеціальністю «розвідник-кулеметник». По завершенню курсу навчання був направлений д в/ч 1109 м.Маріуполь для подальшого проходження служби.

8 жовтня 2014 року Андрій Костюк виїхав з Івано-Франківська до місця проходження служби. Останній зв’язок з ним по телефону був о 23.30. Після цього його місцезнаходження було невідоме впродовж до 20 жовтня, коли тіло Андрія було виявлено у канаві водовідведення неподалік села Волоське Деражнянського району Хмельницької області. 

Тіло мало безпосередні ознаки катування: різані рани, опіки, гематоми, вивернуті колінні суглоби, численні відкриті переломи і головне – фактично знищене до непізнаваності обличчя.

В кишенях при ньому був телефон з видаленою карткою пам’яті та видаленою всією інформацією, реєстром дзвінків, повідомленнями та фото. Також Андрій при собі мав військовий квиток з частково вирваними сторінками. На одній із сторінок було намальовано великий чорний хрест.

Основне найбільш болюче питанням в цій ситуації – де перебував Андрій протягом одинадцяти діб, чому нікому не повідомив про себе, маючи при собі робочий телефон? Знаючи Андрія багато років, немало часу провівши з ним у спільних поїздках Україною, маю всі підстави стверджувати: за будь-яких умов Андрій, як люблячий син, чоловік і батько, завжди використовував кожну можливість для зв’язку з рідними, намагався уберегти маму, дружину і 9-літнього сина Станіслава від зайвих хвилювань.

Якщо вірити даним експертизи, наданими прокуратурою Хмельницької області, Андрій прийняв смерть «16 жовтня на залізничній  колії біля села Волоське».

Отже вищевказані факти свідчать про наступне:

1. Андрій Костюк протягом як мінімум семи діб був живим, але позбавленим можливості виходити на  зв'язок, спілкуватися з людьми, пересуватися по місцевості (в ході розслідування за показами свідків востаннє його бачили у Хмельницькому в ніч з 8 на 9 жовтня).

2. Зважаючи на характер поранень на тілі (поєднана закрита тупа травма голови та грудної клітки, відкритих переломів ребер, розриву лівої легені, що в свою чергу привело до внутрішньо-грудної кровотечі з крововтратою біля 2л), видається дивним, як при таких ушкодженнях тіла куртка, яка була одягнена на Андрієві, була практично неушкодженою. Як цей факт в’яжеться з офіційною версією причини смерті Андрія, озвученою слідчими органами: «внаслідок падіння з висоти, а саме вагону поїзда, який рухався»? Звідки при цьому взялися прямі ознаки катування: колото-різані рани, гематоми, опіки і т.п.?

Враховуючи вищевказане виникає єдиний логічний висновок: за період з 9 по 20 жовтня 2014 року Андрій Костюк зазнав незаконного позбавлення волі, нелюдських катувань і прийняв мученицьку смерть.

Незважаючи на всі потуги вдови, близьких людей та волонтерів, слідчі органи вперто відстоюють версію випадкової загибелі, хоча вона не має  жодних об'єктивних причин для існування.

Можливо, за два роки, що пройшли від часу Андрієвої загибелі, ми звикли до смертей. За цей час загинули тисячі наших співвітчизників, хто на фронті, хто в відносно «мирних» місцях України…

Але єдине, чого, на мій погляд потребує душа Андрія Костюка – правди і визнання. Він був світлою, чесною і щирою людиною, понад усе цінував правду, завжди називав речі своїми іменами. Андрій мав мрію – зі зброєю в руках захищати рідну Україну пліч-о-пліч з побратимами-унсовцями. Він був готовий стати Солдатом.

На жаль, не судилося…