Сторінки історії. "Бунт має рацію"

Сторінки історії. "Бунт має рацію"

Четвер, 30 липня 2015, 17:30

Книгу вибраних статей українського консервативного революціонера, колишнього в’язня сталінських та брежнєвських концтаборів Анатолія Лупиноса під назвою «Бунт має рацію» видано було в древньому Чернігові у 2004 році. То був страшний та незабутній рік. Рік холодної громадянської війни та прихованої зради, повідомляє інтернет видання "Українська газета".

Рік революції, ще тоді перетвореної на десакралізований вертеп та остаточно розчавленої вже нині. Рік потаємних небесних знаків, містичних пересторог, рік, коли у передзимовому замурованому небі над Києвом з’являлися багряні янголи, коли крутими схилами старих гір блукали сторожові пси святого Юра, а на Хрещатику так революційно і повстансько курилися сизі дими польових кухонь. 
   Того року (якщо на мить забути про щиро буржуазно-банкірські личини головних «революціонерів» та подивитися в обличчя тих, хто тримав в облозі пекельний тераріум на Банковій та циклопічний Кабмін) здавалося, що справжня, воююча Україна остаточно вийшла зі схронів на поверхню, і що перемога є близькою, як ніколи, з часів лицарської революції Праведного Гетьмана Богдана Хмельницького. На жаль, так лише здавалося. Революція захлинулася теплим лайном неоліберальної чорної меси. Нас зрадили. Нас зрадили саме ті, хто так несамовито блазнював на трибуні, і це, зрештою, їхня проблема, адже «є Божий Суд, поплічники розпусти», і ми не збираємося давати свідчення на користь зрадників Майдану під час невблаганного Найвищого Суду. Аж ніяк. У тому революційно-пірровому році факт виходу в світ книги пана Анатолія не був випадковим. Враховуючи ту обставину, що автор помер у 2000 році, а події в Україні від часу його смерті набували щирих червоно-чорних барв великої смути, то книга «Бунт має рацію» мала б стати своєрідним підручником для молодих українських патріотів. Проте не стала. Українські ультраправі, українські націонал-соціалісти, українські консервативні революціонери знову наступили на граблі. Дякувати Богові, вони мають міцні голови.

Ім’я Анатолія Лупиноса не є добре відомим в третій українській республіці. Це, зрештою, і не дивно для країни, де святкують Хануку з більшим розмахом, аніж Різдво Христове, де трощать пам’ятники солдатам та офіцерам Української Повстанської Армії, де нащадки тих, кого гайдамаки топили в криницях та різали, як рибу, забороняють християнам святити воду на Водохреща. В умовах подібного божевільного та дегенеративного задзеркалля не може бути мови про відтворення повноцінної та наступальної національної ідеї. Йдеться лише про те, кому служити та в кого бути наймитом, казати про те, що жінкоподібні євроінтегратори й запеклі натолюбці з вулиці Банкової та з площі Михайлівської є представниками проукраїнських сил можуть лише психічно хворі люди. З опонентами помаранчевих і так все ясно. Безперечно, за таких обставин інтелектуальний доробок Анатолія Лупиноса не потрібний жодній з владних гілок. Ані придворні інтелектуали президента, ані «білі комірці» з почету його суперників просто не зрозуміють, про що йдеться в книзі «Бунт має рацію», в яких би Гарвардах ці спритні хлопчиська не навчалися. Зрештою, не для них вона й написана. Оскільки пан Анатолій був представником української контреліти, то й книга його була розрахована на представників цього загадкового прошарку – на тих, хто носить важкі армійські черевики, на тих, хто голить голову за старим козацьким звичаєм, для тих, хто займається бойовим гопаком, не вживає наркотиків та щиро бридиться як офісною роботою, так і музикою в стилі «реггі». Одним словом, книга ця розрахована на людей немодних, а для влади чимось і небезпечних. На людей честі.

Звичайно ж, перед тим, як вдатися до аналізу книги, треба сказати декілька слів і про самого автора. Анатолій Іванович Лупиніс – нащадок стародавнього козацького роду – прийшов у цей світ 21 липня 1937 року в селі Новоолександрівка Донецької області. Саме там після втечі з сибірського табору мешкали його батьки. Пізніше вони повернуться на свою малу Батьківщину – до гайдамацької Черкащини. Після закінчення школи Лупиніс вступив на механіко-математичний факультет Київського університету і саме там його було вперше заарештовано за організацію студентських виступів. Лупиніс отримав шість років таборів, але в 1957 році за організацію страйку в сьомому таборі Дубровлага його було повторно засуджено на десять років за «організацію контрреволюційного саботажу». Під час перебування у Володимирській закритій в’язниці він отримав параліч обох ніг, тому після звільнення пан Анатолій пересувався лише за допомогою милиць. 22 травня 1971 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві він прочитав свого вірша «Тарасе-Батьку». За що був засуджений до 12 років ув’язнення. Вийшов на свободу лише у 1983 році. Загалом по той бік колючого дроту Анатолій Лупиніс провів 23 роки. Від початку перебудови бере активну участь у політичному житті. Проте, його політичні погляди були несумісними з неоліберальним устроєм третьої української республіки. Навіть в омріяній та вистражданій буцімто незалежній Україні справжній український революціонер опинився навіть не в опозиції, а майже в підпіллі. Анатолій Лупиніс відмовився від служіння третій українській республіці та не став брати участь у непотрібному клонуванні ОУН на початку 1990-их років. Він дуже добре розумів, що боротьба за українську Україну не може складатися з хорових співів та фольклорних шоу. Він не мав жодних сумнівів у тому, що українська республіка, проголошена в 1991 році червоними ревізіоністами та рухівськими лібералами, є українською лише номінально. Відмова від ядерної зброї та відверто програшна позиція щодо кримського питання змусили його та нечисленних однодумців створити «паралельну Україну», себто невеличку, проте досить агресивну спільноту, яка би відстоювала справді українські національні інтереси. Мабуть, колись саме так створювалися і суворий козацький орден князя Байди-Вишневецького і веселі загони практикуючих дияволоборців, більш знаних як гайдамаки.

Організація, до створення якої був причетний Анатолій Лупиніс, викликала і викликає забагато протилежних, майже антагоністичних думок та оцінок. Серед поміркованих українофілів, скигліїв та пасічників закріпилася думка про те, що УНА-УНСО є креатурою спецслужб. Чомусь російських. Ми не маємо жодного бажання говорити зараз про конспірологію. Нам не дуже то й кортить аналізувати шизофренічні постулати тих, хто пишається власною слабкістю. Також хотілося б лишити за дужками довгу дискусію між сильними та мужніми людьми про те, чи справді українці з УНА-УНСО, які в 1994-1996 роках воювали в Чечні на боці генерала Дудаєва, зрадили «білу расу та арійську ідею». Книга «Бунт має рацію» складається зі статей, написаних Анатолієм Лупиносом в 1990-ті роки, коли спочатку не дуже чисельна організація фактично проводила ту політику, яку, згідно з правилами здорової геополітичної логіки, мали б втілювати в життя незграбні та бездарні люди – перший і другий президенти української держави. В його статтях є те, чого так бракує Україні нині. В них майже бездоганно сформовано національну ідею, ідею українського імперіалізму та українського месіанства. УНА-УНСО зазнавала потужних політичних репресій від середини 1990-их років і до 2000 року була майже розгромленою. Майже. Анатолій Лупиніс помер 5 лютого 2000 року. Менше ніж за рік почалася генеральна репетиція української національної революції більш знана як «Україна без Кучми». Знов були жорстокі, судомні репресії, були підлі та суто юдині спроби підкупу українських патріотів та розколу організації. Проте вже так звана помаранчева «революція» 2004 року (остаточно і невідворотно програна зараз) не могла бути здійснена без тих людей, які в 1990-ті роки читали статті пана Анатолія на цупкому, жовтувато-пергаментному папері газети з містичною суто київською назвою «Замкова гора». Книгу «Бунт має рацію» майже не помітили в 2004 році. Піррова перемога здавалася повною і неперевершеною. Лише нині, лише після того, як «свято самозакоханих героїв» зійшло на пси, а переможені виявилися переможцями (до того ж, переможцями жорстокими) статті Анатолія Лупиноса зможуть стати тим бромом, який уможливить спокійне читання української історії в майбутньому. Книгу цю знайти у нашій демократичній державі дуже складно, але вона варта і самих пошуків, і наступного спокійного та вдумливого читання. Принаймні, непотрібне та виснажливе відчуття безнадії та розгубленості зникне відразу ж після знайомства з першими сторінками цієї книги. Розпач не є українською чеснотою, адже як писав в одному зі своїх віршів пан Анатолій, «життя триває, точиться війна».

Андрій Корсак