У історій про шістдесятників дивіться та читайте про систему каральної психіатрії, про те, які препарати вводили політв'язням, аби ті відмовлялися від "шизофренічних" переконань, про психіатричну лікарню спеціального типу в Дніпропетровську та про мордовські табори.

Жовтень 1973-го. Чергове загострення відносин між Ізраїлем та арабськими країнами призводить до так званої Війни Судного дня. США та провідні країни Європи підтримують Ізраїль, СССР постачає зброю Єгипту і Сирії. Попри кількісну перевагу арабської коаліції, єврейська держава досягає військової переваги. Ображений король Саудівської Аравії оголошує про ембарго нафти у США та Європу, до цього рішення приєднуються інші лідери Близького Сходу. За кілька місяців ціна енергоносія зростає в 4 рази – з $3 до $12 за барель. В Америці та Європі небувала енергетична криза. Між тим СССР саме розпочало буріння нафтових свердловин у Сибіру. Радянський Союз перетворюється на імперію-бензоклонку. Її валовий продукт в середині 70-х зростає втричі. І хоча більшість нафтодоларів іде на гонку озброєнь, дещиця перепадає простим смертним. Покращення життя вже сьогодні і стабільність. За таких умов обурюватися курсом партії — не інакше як божевілля.

У 1960-1980-ті примусове лікування у психіатричних установах відбувалося згідно з чинними у СРСР медичними нормами. Що таке "вялотекущая шизофренія"? Інститут імені Сербського – найстрашніше місце для інакомислячих.

Історія не донесла до нас конкретного автора диявольського задуму – каральної психіатрії. Відомо, що у далекому 1921-му у психушку запроторив свою політичну опонентку Фелікс Дзержинський. Практикував таке і генпрокурор СССР 30-х Вишинський. Проте до 60-х років ХХ століття це були поодинокі випадки. 

Радше навпаки, за Сталіна психлікарні ставали місцем, куди ховалися від розстрілів і ГУЛАГІв.

Розквіт каральної психіатрії припадає на 60-70-ті роки. По всьому "совку" починають зводити так звані спеціальні психіатричні клініки тюремного типу. Медперсонал – працівники КДБ. При цьому визнання тих, хто думав інакше, "божевільними", а відповідно, і відправлення їх на примусове лікування до психіатричних установ відбувалося згідно з чинними у СРСР медичними нормами.

Маховик каральної психіатрії починав розкручуватись з того моменту, коли за рішенням суду вільнодумців відправляли на судово-психіатричну експертизу. Зазвичай вона проводилися в науково-дослідних інститутах, звідси майбутні пацієнти радянських психушок виходили, точніше, їх виводили під охороною, з діагнозом "уповільнена (російською – вялотекущая) шизофренія".

Одним із перших найвідоміших жертв репресивної психіатрії став український радянський генерал Петро Григоренко. Герой Другої світової війни, командувач дивізією, у 60-х він раптом почав критикувати сталінізм і навіть Хрущова. В 64-му влада позбавила Григоренка офіцерського звання і всіх нагород та пенсії. Проте він не зупинився. Посадити героя війни не випадало і тоді його вирішили зробити божевільним. У 1971-му Семен Глузман підготував експертизу, в якій визнав Григоренка психічно здоровим. Попри це Григоренко опинився в божевільні, а сам Глузман – на лаві підсудних, а згодом у таборах суворого режиму за антирадянську діяльність.

І справді, відомим українським дисидентам, які добру частину свого життя відбули у психлікарнях, ярлик "дурачка" штампували не в Києві.

Науково-дослідний інститут імені Сербського був одним із найстрашніших місць для вільнодумців СРСР. Його відвідини майже гарантували "путівку" на лікування від уповільненої шизофренії. У місця не менш страшні.

Рік 1968-й. Дніпропетровськ, УРСР. У місті ударними темпами зводять психіатричну лікарню спеціального типу. Вона більше схожа на тюрму – огороджена парканом і колючим дротом. На вежах чергують автоматники. Сюди направляють дисидентів, яких не змогли зламати в інших лікарнях. Примусове психіатричне лікування тут проходили: Анатолій Лупиніс, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Йосип Тереля.

Категорична вимога до дисидентів відмовитися від політичних переконань підкріплюється галоперидолом. Систему каральної психіатрії в СРСР скасовано тільки в 1988-му.

Значна частина в'язнів після звільнення помічали у себе раніше відсутні невротичні проблеми: відчуття втоми, погіршення концентрації уваги, збудливість, дратівливість, нічні кошмари, гостре почуття туги.

Вимога до дисидентів відмовитися від своїх "шизофренічних" переконань підкріплювалася активним курсом лікування – введенням в організм психотропних препаратів. Два рази на день кололи галоперидол. Стан хворого потроху загальмовується. Він ходить з погаслим зором, схиливши набік голову, з рота тече слина і він її не витирає, бо йому байдуже. М'які місця на руках і сідницях твердіють і кровоточать від заштриків, бо кров починає погано згортатись. Через півроку пацієнтові замінюють уколи на таблетки. "Лікування" триває від 5 до 25 років.

Миколу Плахотнюка заарештували у 1972 році. У зловісному інституті Сербського йому поставили діагноз "шизофренія з манією переслідування, періодично неосудний". Починаючи з 24 листопада 1972 року дисидент проходить примусове лікування в Дніпропетровській, а з вересня 1976 року в Казанській тюремній спеціальній психіатричній лікарнях. Неодноразові висновки медичних комісій про припинення примусового лікування у 1974, 1976, 1977 роках відхилялися судом. З психіатричної лікарні Плахотнюка випустили у 1981. Через 9 років.

Неосудним, себто пацієнтом психлікарні суворого режиму, було визнано математика і відомого публіциста Леоніда Плюща.

У липні 1968 року Плюща звільнили з роботи у зв'язку з тим, що він написав до газети "Комсомольская правда" різку статтю з приводу суду над російським дисидентом Гінзбургом. Згодом Плющ почав публікуватися у самвидаві "Хронике текущих событий", і розповсюджувати "Український вісник", редагований Вячеславом Чорноволом. У 1969 році він стає членом Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР.  15 січня 1972 року його заарештували і звинуватили за статтею "антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади". У січні 1973 року суд визнав, що Плющ вчинив злочин у неосудному стані.

У січні 1976 року Плюща видворили із СРСР до Франції. Міжнародна комісія західних психіатрів визнала його психічно здоровою людиною. В 1976 році Плющ пише автобіографічну книгу "У карнавалі історії", в якій дає оцінку дисидентському рухові, системі та згадує поневіряння у дніпропетровській психушці.

Пише Плющ і про легендарного Анатолія Лупиноса, який, пройшовши мордовські табори і психушки, дочекався Незалежності, стояв біля витоків УНА-УНСО і навіть встиг повоювати у Чечні проти Росії.

У 1974 році головний психіатр Міністерства внутрішніх справ СРСР професор Рибкін оглянув Лупиноса і зробив висновок: "Скасувати лікування і виписати в найкоротший термін", але суд йому відмовив. У 1976 році його перевели до Алма-Атинської спеціальної психіатричної лікарні, а оскільки Дніпропетровська тюремна лікарня не прислала історію хвороби, то його почали лікувати наново. У 1978 році медкомісія представила Лупиноса на виписку – суд визначив примусове лікування в лікарні загального типу. Загалом Анатолій Лупиніс провів у спеціальних психіатричних лікарнях 11 років.

Систему каральної психіатрії в СРСР скасували лише в 1988 році. 16 психіатричних лікарень спеціального типом МВС СРСР передали до Міністерства охорони здоров'я СРСР, а п'ять лікарень ліквідували. З психіатричного обліку зняли 776 тисяч пацієнтів.

Утім, сучасна Росія Путіна, вочевидь, вирішила повернутися до брєжнєвсько-андроповських рецептів. Весь світ був вражений примусовою експертизою у психлікарні одного з лідерів кримсько-татарського меджлісу Ільмі Умерова. Майже місяць чоловік провів за лікарняними ґратами.

Каральна психіатрія – диявольський винахід імперії зла – була однак лише допоміжним важелем у боротьбі з дисидентським рухом. Головну ж роль виконувала так звана система правосуддя.

Січень 1959-го. Генсек КПРС Микита Хрущов заявляє, що в Радянському Союзі не залишилося політичних в'язнів. Головне управління таборів, так званий ГУЛАГ, який від свого заснування у 30-х проковтнув кілька мільйонів людей, офіційно ліквідували. Хрущов, звісно, лукавив. Цифра політв'язнів справді зменшилася – із понад мільйона до десятків тисяч. Однак попри ліквідацію ГУЛАГу система концтаборів продовжувала існувати. Нову партію політзеків 60-х – початку 70-х приймали табори Мордови. У мемуарній літературі ці політичні табори так і називають – мордовські. Серед півтора-двох десятків табірних відділень і лагпунктів, ізольованих один від одного і розкиданих уздовж вузькоколійки довжиною близько 60 км, було кілька табірних зон, де, окремо від інших ув'язнених, утримувалися засуджені за "особливо небезпечні державні злочини". Це ті, яким припечатали статті "зрада Батьківщини", "антирадянська агітація та пропаганда", "участь в антирадянських організаціях".

Українці становлять половину контингенту мордовських таборів. Переворот у свідомості "в'язень та адміністрація". З 1972 політв'язнів перекидають на Урал.

Особливо небезпечними злочинцями були поет Василь Стус, публіцисти Валентин Мороз та Євген Сверстюк, літературний критик Іван Світличний, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші.

У 1960-80-х абсолютну більшість політв'язнів Дубравлагу складали дисиденти, "самвидавники", учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів, лідери заборонених релігійних громад. Українці зазвичай становили половину контингенту. 

"Знаменита" 17-та зона. Тут Валентин Мороз написав свій "Репортаж із заповідника імені Берії". Тут сиділи Юлій Даніель та Андрій Синявський, Василь Овсієнко і Василь Стус, починали свій термін В'ячеслав Чорновіл та Зорян Попадюк. А ще саме тут завершив свій шлях легендарний Михайло Сорока, найбільший авторитет з-поміж в'язнів-українців упродовж цілої чверті століття.

Починаючи з 1972 політв'язнів партіями почали етапувати на Урал у Пермську область. Умови утримання — зовсім не курортні.

Як не парадоксально, але товариство у зонах було дисидентам миліше, за тих, хто жив начебто на волі, а насправді – у великій тюрмі народів. 

Джерело: "5 канал"