Закінчення в 1993 році грузино-абхазської  війни не означало миру. Абхази не опанували всієї адміністративної території автономії. В Кодорську ущелину їх війська так і не пробились. І хоч далі в пресі про Абхазію вже й не згадували, конфлікт продовжував тліти. Та й про що ж повідомляти? Що якась машина потрапила у засідку, чи наскочила на міну? То таке тут щотижня і ніякої новини в тому не було.  Для світу то не подія, яка б по суті хоч щось міняла.

Грузини, не змирившись  із втратою територіальної цілісності своєї Вітчизни, продовжили боротьбу іншими методами. На непідконтрольних Тбілісі теренах виник партизанський рух. Там постійно рейдувало 5-6 загонів і груп, складених, в основному, з місцевих добровольців. З часом їх дії стали злагодженішими і більш координованими. Тож нами було прийняте рішення знову допомогти Грузії у її боротьбі. Бо добре було відомо про широке втручання Росії  у цей конфлікт на боці сепаратистів. А її наступною ціллю міг стати Крим або й уся Україна. З кінця літа 1997 року тут знову, без розголосу, з’явились українські добровольці.

Після підготовки український загін отримав завдання, розвідати і прокласти у горах, в обхід абхазьких позицій, стежину на плато, що височіє над Сухумі. Вибрати й підготувати там позиції для мінометів та легкої артилерії. І у слушну годину, коли почнеться грузинський наступ, накрити звідти вогнем вокзал, порт та летовище. Відрізавши таким чином противника від підкріплень і постачання. До того, правда, українці встигли ще провести двічі розвідку боєм однієї російської бази під Тбілісі, що лишалась там ще з радянських часів. Також мали перестрілку зі сванами, які помилково прийняли українців за поліцейський відділ, що прибув наводити в Кодорі конституційний лад.

Намічене виконали. Шлях, крізь хащі і бурелом, проклали шанцевим інструментом та вибухівкою. Позиції розвідали і вже бачили у бінокль Сухумі. Ще й здійснили пару диверсій. Але, коли розвідгрупа верталась у табір, де її чекав зібраний загін, на перевали випав сніг, закривши їх до весни. Затримка вийшла з вини командування, яке не врахували всіх обставин. Поки торгувались з місцевими за коней, поки відкладали, час минув. Вирішено було вертатись до наступної нагоди.

За місяць, під дощами, стрільці  надто вимокли і зголодніли, бо мали з собою лише стільки харчів – скільки могли унести в гору разом зі зброєю та спорядженням. Настрій був невеселий. З одного боку наче завдання й виконане, а з іншого, до головного-то так і не дійшло. Вертаючись на базу, відділ знов опинився у мальовничій долині Кодорі. 

*   *   *

Нарешті настала погожа, тепла осінь. Ранок видався на диво сонячним і привітним. Кінець жовтня. Для цього краю це певно нормально, та добровольці з українського загону по кількох нелегких дощових тижнях у горах, дивувались і раділи цій благодаті. Вчора, коли через бурхливу Кодорі була наведена переправа, вони перейшли на інший бік ущелини й тепер в селищі біля дороги, чекали на транспорт.

Під вечір під’їхали два шістдесят шостих ГАЗони, з тентом і кунгом. Вояцтво зразу ж завантажилось з усім своїм скарбом та мілітаркою. До того якийсь один з місцевого командування зажадав було повного роззброєння загону, позаяк далі слід було перетинати блокпости російських, прости Господи, “миротворців”. Зайві боєприпаси, важку зброю та вибухівку з легкістю віддали, позбувшись із цим звітності за втраченим. Але особисту зброю, порадившись зі своїми старшинами, курінний Устим вирішив здавати лише по прибутті на базу.

Та не це важливо. Завантажившись, загін з піснями рушив у бік перевалу. Через незавішений тентом задній борт виднілись збігаючі у далечінь дорога, дерева та будинки.

Погода скоро змінилась. Захмарилось і схолодніло, але настрій у людей лишався бадьорим. Співали повстанських пісень, безсмертну “Лєнта за лєнтою”, зачаровуючі звуки губної гармошки, що слугувала акомпанементом  радували вояцькі серця. 

– Хай живе радянська Україна! – раптом гукнув з узбіччя, змахнувши рукою, якийсь горянин. Певно це єдине, що йому згадалось українською. Може за совдепу служив десь на Полтавщині чи ще десь? Чого ж іще було чекати почути тут зненацька від випадкового перехожого? Але й цього було досить аби додати настрою “украінулі джарі”.

Коли ущелина розляглась ширше, стали з’являтись невеликі поселення. У перших сутінках вікна осель засвічувались електричним світлом, що по війні тут довго було рідкістю. Тепер імпортні генератори, працюючі на дефіцитному пальному, виробляли електрику автономно. Біля кожного такого селища, вірніше сказати, від ”гамарджоба до гамарджоба”, машини стали спинятись по кілька хвилин, наче автобус. До них підсідали попутники або до колони приєднувалась ще якась вантажівка. Затримки починали дратувати. Згадалось усе погане, що чули про місцевих. Цей анклав, довго відрізаний від решти Грузії та світу, продовжував жити своїм життям і народ, розбещений свободою, тут видно здичавів.

Якийсь молодий колоритний сван у повстяній круглій шапочці з чорною китицею поліз на кабіну, витяг туди мішок з горіхами, запхав його між кабіною й кузовом з тентом, і сидячи на ньому, далі так і їхав. На черговій зупинці ще один тубілець, зазираючи з-за борту кузова, довго вмовляв українців, як на базарі, помінятись з ним автоматами. Його калібру 7,62 на 5,45 мм. Звісно ж ніхто не згодився, а той все не уймався. Втім ця простота вже й не дивувала. Тутешні ж бо всі озброєні. Набої ж меншого калібру дістати легше, хоч 7,62 вважались ліпшими. Все нормально…

На узбіччях стали з’являтись остови мертвих машин, порозкиданих у найрізноманітніших положеннях. Так у 93-му позначився шлях відступу з Сухумі потріпаних грузинських частин та чисельних  біженців. Ті колони й окремі машини були кинуті без пального чи стали легкою здобиччю мародерів. 

Вантажівки й автобуси стрічались рідше, частіше старі легковушки “Жигулі”, “Москвичі” та інші. Вони стояли без скла, з дверима нарозтіж і відчиненими капотами, часто вже без коліс. Траплялись і коробки панцирної техніки. Ось з розчепіреними десантними люками покинута БМП, ближче потоку застиг артилерійський тягач, а біля школи, яку проминули вранці, ржавів старий танк 50-х років. Ці картини пригнічували. Пісні й жарти стихли. І стрільці просто мовчки дивились, усвідомлюючи масштаб тієї трагедії.

Дорога йшла проти течії ріки, звиваючись вужем між нею та уривчастим краєм ущелини, який ближче верхів’я ставав пологішим. Швидко сутеніло. Коли почався підйом по серпантину гірської дороги, що пролягла крізь хвойний ліс, по-варварськи розкурочених автівок побільшало. Десятки,  може сотні. Кількість вражала. Ось за бортом промайнув автокран. Хтось і на ньому рятував своє життя. Понуру картину став укривати падаючий сніг. Невдовзі вже все навкруг стало білим. Машини частіше буксували, вперто підіймаючись все вище по звивистій, мокрій дорозі. Не скута морозом, вона стала місивом зі снігу, глинистої багнюки та щебеню. Просувались повільно. Лише місцями, через їх більшу кам’янистість, рухатись було легше. 

Тим часом схолодніло, сніг став сухішим, вітер переріс на хуртовину. ГАЗ-66, що йшов першим, забуксував і зарився у багно ледь не по саму вісь, за ним спинилась  друга машина. Тоді щораз з кузова вистрибували стрільці з саперними лопатками, кидаючись з ентузіазмом розгрібати з-під коліс сніг, стягували хмиз та дрюччя. Пововтузившись, увесь загін навалювався на задній борт, і машина подавалась уперед. 

Потроху підіймалися все вище і за черговим поворотом ліс зник зовсім. Довкола лиш білий простір, ніч, заметіль. Почалась полонина або, як навчали інструктори, ”альпійська зона”. 

Де той перевал і чи довго ще до нього, з стрільців ніхто не відав. Головна машина, з’їхавши на узбіччя, спинилась серед купки невисоких зрубів, що утворювали вздовж дороги маленьку імпровізовану вулицю. Будівлі не сільські, більш схожі на мисливські зимівники з маленькими, як бійниці, віконцями. Чорні, висушені вітрами та розтріскані стіни, на тлі снігів виглядали якось суворо й занедбано. Влітку тут чабани зупиняються випасати свої отари. До ранку кращого притулку не знайти. Та й далі, на заметеній дорозі, колону вже чатувала небезпека. 

З відставанням за першою в табір стала вибиратись машина з кунгом. У ній якраз знаходився Устим з кількома старшинами та стрільцями загону. З ними ж їхали й кілька грузинів-партизан. Раптом, майже порівнявшись з першою машиною, ГАЗон з кунгом забуксував, спинився й поволі прискорюючись, став сповзати униз до повороту дороги, за яким темніло глибоке провалля. Водій був безсилий щось вдіяти. Перелякані люди стали в паніці на ходу вистрибувати з будки. У крайньої межі машина чудом зачепившись бортом за іржавий кузов кинутої в час відступу машини, завмерла за два метри від прірви. 

Зчинилась по-кавказьки емоційна, з інтенсивною жестикуляцією сварка. Грузини кинулись до водія, кремезного, середніх років, дядька цілком мирної, як у більшості шоферів, зовнішності. За одяг виволокли його з кабіни. Поки всі збігались, українці після деякої паузи тільки почали вилазити з будки. При бічному світлі фар було не розібрати, але здалось Устим наче зблід. Нерви на взводі. Секунду помовчавши, підбираючи слова й огледівшись, він все ж мовив до своїх:

“Та що ж це таке? Я-то чесно думав, що це вже все. Ну як помирати доведеться, то хоч разом, думаю. А вони такий ґвалт учинили. Паніка, ломляться у двері один через одного, стрибають, щоб під колеса втрапити… Ми з хлопцями думали, раз це кінець, то хоч із гідністю його вже разом тут і зустрінемо…” 

Водій лиш огризався від насідаючих співвітчизників й певно навмисно, аби й українці чули, роздратовано прокоментував:

“Всє тут командіри, всє наполєони! Лучче б самі взялись за баранку да попробовалі, как оно!”

Й махнувши з досади рукою, зайшов до крайнього зрубу, у віконці якого вже горіло світло. Поруч стояв гусеничний трактор, що мав розчистити дорогу далі. Тракторист, діставшись сюди першим, вибрав краще приміщення. Український відділ зайняв сусідній, трохи більший зруб. Запаливши знайдені тут недопалки свічок і поколовши багнетами кілька смолистих полін, що були у хаті, розпалили вогонь. Холодна пітьма відступила. Тіснувата кімната, після заметілі й пережитих подій, поступово наповнилась затишком та майже родинною теплотою. 

– "А що, в принципі тут нормально, вже якось до ранку перекантуємось", - сказав чотовий Сумний, ставлячи на піч казанок з найчистішим у світі снігом. – "Чаю поп’ємо, в мене ще заварки трохи є". 

Через брак дров, курінний дозволив ламати загорожі. Якийсь з грузинських начальників, побачивши це неподобство, прибіг лаятись. На що Устим йому теж різко, проте резонно відповів:

- “У мене тут 20 чоловік голодних і холодних. Вам, батоно віце-полковнику, в тій хаті тепло, а їм тут що? До ранку замерзнути накажете?!”

– "Ну харашо, ладно, пусть тогда хоть ваши хлопци разбірают только забори2 – зваживши відступив він. Й додав: - "Гаспадін майор, у нас єсть свабодноє мєсто, ідітє к нам, переночуєтє." – "Ні, я лишусь тут, зі своїми людьми", – принципово відмовив Устим…

*   *   *

Вертаючись до своєї машини дещо прихопити, стрілець Галайда, переходячи дорогу, ледь упізнав те, що тільки-но бачив тут. У лічені хвилини, забута Богом літня стоянка скотарів з кількох заметених снігом, промерзлих зрубів та загонів для овець, наповнилась життям і світлом. Усе прийшло у рух. Проторована машинами колія між будовами перетворилась на гамірний військовий табір чи то селище старателів часів “золотої лихоманки”. Перша асоціація, що спала на думку. Адже все довкола – гори, білий простір, ліс і ці будинки, навіть типажі авантюристів – так до болю нагадували сцени з романів Джека Лондона.

– "Романтика!".. - Замріяно тільки й пробурмотів він упівголос про себе. 

По жвавості руху імпровізована вулиця в цю мить позмагалась би з Хрещатиком чи тбіліським проспектом Шота Руставелі. Увімкнені фари вантажівок повністю освітлювали табір. Всі зруби були вже зайняті людьми – тими, котрі ще в ущелині приєднались до колони, рухаючись із деяким відставанням. Вони швидко, поодинці й групами, сновигали між машинами й хатами, готуючи нічліг, заносили до хижок все необхідне. Серед них було й кілька жінок. У снігу по коліна попроторювались численні стежини. Скрізь із димарів уже валив дим, у віконцях жевріло світло. Й у кожному будинку в ту мить, накривався стіл. Подорожні поспішали розділити один з одним свою вечерю й випити по чарці. Говорили про пережитий день і сподівались назавтра, здолавши перевал, до вечора вже бути у тій частині Грузії, що не була зруйнована війною – де ще є міста, залізниці, базари й електричне світло на вулицях. 

Коли Галайда вернувся у свою колибу, там уже на повну червоніла розжарена буржуйка. Заклопотаний “обозний”, як його неформально прозвали побратими, чотовий Донець, зосереджено чаклував над нехитрою трапезою. Щоб нікого не обділити, розкладав її маленькими рівними порціями. Хлопці, обліпивши з усіх боків залізну грубку, простягали над нею свої змерзлі долоні й обговорювали інцидент. Все пожвавилось, коли прикріплений до загону на час операції для узгодження дій, грузинський офіцер батоно Гервасі, приніс кілька духм’яних лавашів хліба.

 Голодні шукачі пригод розбирали свої пайки. По кілька шматочків напівдикої вепровини, браконьєрськи застреленої та прив’яленої пару днів тому. Часник, цибуля, поламаний шматками хліб, казанки з бульйоном “Галіна-Бланка” та чаєм без цукру. При виході на завдання, з усіх харчів, чомусь найбільш запаслись саме “термоядерним” часником і кубиками “Галіни-Бланки”. Тепер це єдине з їжі, що ще лишалось у кожного. За вечерею вояки балакали про результати свого походу і подальші перспективи “Партизанського руху Абхазії” (офіційна назва всіх загонів, що діяли на тих теренах). 

За вікном потроху стала вщухати заметіль. Все ж маленька піч слабо зігрівала зруб. Ніхто не роздягався. Але і від того слабкого вогню, жовтого світла свічок, тісноти і скромної трапези в товариському колі, на душах у людей, ставало по-родинному затишно. Дехто закурив.

– Ану хлопці, заспіваймо що-небудь, – запропонував курінний. І хтось, вдаривши по струнах гітари, завів популярну років шість тому пісню Миколайчука, переінакшену на свій лад:

"Піду втоплюсь я у річці Кодорі,  шукати стануть – в Сухумі знайдуть"… і т.д.

Командир сам придумав цей приспів, що йому здавався дотепним, і підхопив його першим. Чим усіх звеселив. Ця нехитра вечеря зі співами, затяглась далеко за північ. Довго не лягали спати, знаходячи все нові теми для розмов. Наче й не натомились за день. Та й всім лягти через тісноту, все одно було ніде. Жваво подискутували, хто більший внесок зробив у час Визвольних змагань – галичани чи наддніпрянці?

“Східняків” у загоні звісно було більше, тож і голоси лунали переважно їхні. Курінний висловив навіть думку, що в 19-му році треба було просто піти з Волині, давши змогу полякам повоювати з більшовиками, а білим з ними обома. Не зрозуміло було тільки, куди мала б подітись тоді Дієва армія УНР, що знаходилась між ними. Потім Гервасі подякував українцям за їх витривалість, дисципліну та вишкіл, зауваживши, що не дивлячись на те, що всі вони лише добровольці, та в принципі цивільні люди, все ж на його думку, в грузинському війську наразі є найбільш регулярною частиною. Приємно було це чути, й курінний розвинув думку:

“З усіх українських армій, що існують на сьогодні в усьому світі, ми з вами панове, – є найбільш українською!” Хто б сперечався…

– Словом, ви самі маєте все чудово розуміти. Ми з вами тут робимо велику справу.  На нас дивляться, як на представників великої країни, великого народу. Пам’ятаєте, як ще на базі, коли наш підривник Бух підірвав нерозірвані снаряди, що на полігоні пролежали роками й ніхто не хтів до них підступатись? Або, як ройовий Сова відремонтував машину, яку ніхто не міг полагодити? Ось з таких дрібниць і твориться наше добре ім’я. Й завдання ми отримали найскладніше тому, що більше тут його нікому й доручити. Може не все сталось, як гадалось, але бачить Бог, не наша в тім вина. Все, що від нас залежало, ми виконали… – впевнено підсумував Устим. 

Поступово стрільці мостились на лавах і лежанках, що стояли уздовж стін, поклавши голови один-одному на предпліччя, і похилившись на стіни, напівсидячи поволі засинали. Врешті й курінний, наказавши розподілити стійкових на варту, попросив тих, що ще гомоніли, лягати відпочивати, й сам умостився в кутку за грубкою. 

Довго ще спокій опановував усіх, хто були в хаті. Коли більшість уже спали або дрімали, луганчанин обозний Донець, з якимсь сумом і заклопотаністю в голосі сказав неголосно Галайді: 

По третій-четвертій ночі  в унсовському зрубі теж майже всі полягали спати. Кілька чоловік гомоніло довше. В збудженому очікуванні нового дня, толком так і не заснули, але інші вирубились, хоч й не на довго. Лише черговий час від часу рубав надворі саперкою жердини загорож та підкидав тріски у піч, аби трохи підтримати у ній вогонь. По-справжньому ж вона не гріла, хоч димар і розжарився до червоного. Проте це додавало більше уявного тепла, аби можна було спати. Цієї ночі взагалі в таборі багато хто так і не заснув. Люди ходили один до одного у гості, пригощались, випиваючи й закусуючи. Хтось підходив до своїх машин, на всяк випадок прогрівались мотори. Комусь не терпілось з невеличкого анклаву чим швидше вирватись на грузинський материк, до цивілізації. Найпершим ще до світанку, завівся бульдозер, рушивши пробивати дорогу у снігах. 

*    *    *

Ранок для легіонерів наставав поступово й загального підйому не було. Більшість і так попрокидалися. Хтось встав раніше, шукаючи бодай якісь дрова, скип’ятити чаю, хтось і не лягав. Затеклі суглоби не сприяли довгому сну. Виходячи надвір умитись снігом та справити нужду, хлопці завмирали вражені. Більшості з них у житті подібного бачити ще не доводилось. Одразу стали фотографуватись на тлі засніжених вершин. 

Сонце повністю зійшло і яскраво сліпило очі. Деякі подіставали чорні окуляри, в кого вони були завбачливо приготовані на цей випадок перед походом. І раділи, як діти, привітному сонцю. Ранок видався погожим: на пронизливо-синьому небі ні хмаринки.

Посьорбавши гарячого чаю й доївши крихти, що лишились з вечері, почали збиратись у дорогу. Поклали в зрубі все на свої місця, як і було до них – крім свічок, які всі попалили. Тепер уже в трьох машинах, рушили з Богом у загальній колоні вгору до перевалу Хіда. Народу й техніки з вечора помітно побільшало. Транспорт, через погану дорогу, різні затримки й поломки, розтягнувся на інтервали по сотні та більше метрів один від одного. Найпершим ішов трактор, а за ним тепер тяглись, крім машин унсовців, ще й вантажівки місцевих жителів, партизан, та військовиків внутрішніх військ Грузії. Їхні солдати в бундесовських одностроях, тримались окремо від усіх, особливо партизанів і просто приватних осіб сумнівного вигляду та роду занять, дехто з яких теж був озброєний. На загальному тлі українці виглядали досить ґонорово, як справжня регулярна частина. В мазепинках з тризубами, з ранговими відзнаками й шевронами, добре і майже однотипно екіпіровані. 

Десь з протилежного боку назустріч колоні теж просувався важкий бульдозер, аби за день вона могла здолати перевал. Звісно, що й за ним ішло кілька вантажівок, везучи в ущелину пальне, продукти та гуманітарку. Коли унсовці піднялись вище свого нічного постою, то картина, що розляглась перед ними, куди не кинь оком (а в горах видно далеко), просто вражала своєю величною красою, від чого аж перехоплювало подих.

Ревучи двигунами і напружуючи всі свої кінські сили, машини видираючись, розтяглись по всьому серпантину дороги. Це лише підсилило враження масштабності події. Навіть дивно. Невже для того, аби невеличкий відділ міг вернутись на базу, треба було цей буденний перехід перетворювати на таку масштабну військово-транспортну операцію? Вгору вже сунуло до десятка вантажівок і, крім унсовців, за півсотню чи й більше різношерстого люду. Видно, напередодні всі учасники переходу з нетерпінням тільки й чекали слушної нагоди, й українці зі своїм відходом добре допомогли їм у цьому. Колона повзе поволі, спиняється, знов рушає.

Кулеметники Галайда, харків’янин Тур, чотовий Терен та пару сванів-стариків у своїх традиційних повстяних шапочках опинились у кузові одного “Уралу” з порожніми діжками під дизпальне. Українці в захваті. В обличчя пориви морозного вітру й промені сонця, що аж припікає. Майже не розмовляють. Але машина рухається надто поволі. Хтось підкинув ідею, що пішки може було б і швидше. Запитали в дідів: чи далеко ще? Ті відповіли, що не дуже, але почали чогось обурюватись – що нема тепер порядку в країні, нарід від того страждає, кому це все потрібно, ну і так далі. Адже ж був колись, кажуть, порядок при Сталіні, й усім з того було тільки добре. Галайда одразу насторожився:

А Терен все мовчав, дивлячись кудись убік, і хотів лише, щоб ця суперечка якнайшвидше скінчилась. Це не додавало наснаги соратникам. 

Закінчивши на високій ноті, ні Галайда, ні сталіністи знову вже не починали. Лиш чотовий Терен, відвернувши Галайду вбік, тихо сказав йому:

“Навіщо ти починаєш зараз їм щось доводити? Забув? З цим поколінням сперечатись безсенсово, воно вийшло з концтабору. У нас яке завдання на цьому  серпантині? Нам на базу – через хребет перевалить, а ти дискусії заводиш. Не зачіпайся більше”. Далі їхали мовчки. 

Діди насупились і тільки зрідка між собою перекидались парою слів. “Отакої. Й за цей народ ми маємо воювати…” - подумалось про себе унсовцям. Лише Сірий, дізнавшись згодом про цю розмову, сильно пожалкував, що пропустив таке. А то б він ”швидко довів би, що їх Сталін був катом”. Було б несправедливо не сказати, що в ті роки в Сакартвело (самоназва Грузії), образ Джугашвілі - Сталіна був досить популярним. Його портрети часом могли зустрічатись десь у перукарнях, торгових лавках, навіть в гаражах автомобілістів на почесному місці, як ікона. 

І ось після кількагодинної тряски в кузові, загін опинився на самій вершині хребта. Був полудень. Водій сказав, що вище дорога вже не йде і далі починається спуск, але сам приєднався до кількох машин, що скупчились на невеликому майданчику й чогось чекали. Настрій у всіх був припіднесений, неначе ось зараз тут хтось мав  перерізати їм червону стрічку. Але водії та їх пасажири ніби нікуди не поспішали. Вочевидь, були певні, й так опинитись сьогодні саме там, куди й їхали. А зараз обід на висоті понад 2630 метрів – може це у місцевих святе. Півдня минуло – півдороги пройдено. Не терпілось здолати  решту. Одна з унсовських вантажівок затримувалась позаду. Їм же спинятись особливо не було причин. Тому з дозволу командира основна частина українського загону, розібравшись у колону по-двоє, не чекаючи нікого, рушила далі.

Ще на підйомі відчувалася нестача кисню. Дихалось важче, проте йти з гори було незрівнянно легко. Всі були зачаровані цією миттю, її красою. Ішли з відчуттям добре виконаної роботи і десь про себе мабуть пишались тим. Це був незвичайний стан душі. Ось уже стрій стали обганяти вантажівки, але прийнявши праворуч, стрільці продовжували рухатись, не очікуючи приданої техніки, не просячи нікого підвезти. Тепер їм вже не потрібні були ніякі машини.

Десь далеко знизу, вбік від дороги, з’явилися мальовничі й з висоти пташиного льоту, зовсім мініатюрні, наче іграшкові, хижі пастухів – такі ж чабанські колиби, в яких довелось ночувати по той бік перевалу. Поки одні машини обганяли ріденьку колону піхоти, було видно як  інші вже повзли їм назустріч, так само розтягнувшись по всьому серпантину дороги з величезними інтервалами. Водії обганяючих КРАЗів та “Уралів”, доброзичливо пропонували підвезти, але всі відмовлялись. Бійці час-від-часу кидали між собою жарти й, веселі крокували далі. Було якесь незрозуміле, однакове в усіх відчуття свята. З тих, хто не пішов одразу з усіма, а таких разом з курінним набралось чоловік з п’ять, був і помполіт (помічник командира по політичній частині), який тепер кинувся наздоганяти своїх, але не встигав. Тоді він гукнув, щоб усі стали, та ніхто не спинявся. Враховуючи піднесений настрій, ці вигуки тільки розважали й веселили їх. І справді, в колоні були ті, хто за віком, рангом й посадою були не менші, а то і старші за нього.

Але колона посувалась далі. Замикаючі, перезирнувшись, зробили вигляд, що не чують. 

На приданій загону машині, чоту наздогнав курінний і сам пішов у голові колони, а вантажівка помчала далі. Схоже його теж охопив загальний настрій. На ходу він кидав поодинокі жарти, лишаючи при цьому серйозний вираз обличчя.

– "Доречі, а який це у нас сьогодні день, хто скаже?" - запитав він  тих, хто йшов поруч. 
– "Та наче п’ятниця. Чи ні, яка там п’ятниця?  Сьогодні певно вже субота", – відповів Терен. 
Курінний здивовано глянув на нього, подумавши про щось своє.
– "Субота кажеш? Ех ти"… Багатозначно всміхнувся і мовив, як на ту мить, несподівано-геніальну фразу: “Панове! Так сьогодні ж у нас велике свято – “Перше Листопада” – галичани виставляють східнякам!..”

Не кожен, правда, збагнув про що він, швидше повірив, разом з іншими, хто згадав про “Листопадовий Чин”, засяявши усмішкою. Бо всі згодні були, таку дату – ну як же, проголошення ЗУНР – обов’язково слід відзначити, хоч не відали ще, де і як. Його слова за кілька хвилин забулись, бо в принципі, що ж тут такого? Це дуже по-нашому – пам’ятати про різного роду Крути, Броди, Конотопи й усе інше, себе звіряючи по ним. А хоч би й тут. Недарма ж із вшанувань днів слави все колись і починалось на зорі 90-х. Можливо що хтось саме з них і написав тоді ці рядки:

Втім може й справді, зараз вони були у цій чудовій колоні? Може, в голові її поруч з курінним шпацірував собі, з гордо піднятою головою в камуфляжній мазепинці, ще поки незнаний майбутній гетьман. А десь у хвості, ледь відстаючи з ручним кулеметом на плечі, якийсь ройовий Сагайдачний. В загоні ж прізвищ один-одного ніхто не знав, тільки псевда. 

*   *   *

У перших сутінках дві військові вантажівки спинились на подвір’ї якогось казенного будинку біля гірської річки.

– "Отут ми й заночуємо сьогодні", – окинувши поглядом явно замалу для свого війська кімнату, мовив курінний.

З меблів у ній сиротливо стояли лише три залізних ліжка під трьома різними стінами. Натомлені переходом стрільці сходу, наче позиції до бою, займали собі місця на нічліг, розкладаючи спальні мішки, зброю і свої речі на підлозі рівними рядами. 

Було досить-таки пізно, коли приїхав Гервасі й привіз на радість усім яловичини в жерстяних банках та хачапурі. За кілька хвилин, коли бляшанки вже були вскриті, і люди працюючи ножами, почали запихатись неймовірно смачною сьогодні яловичиною, він знову завітав до кімнати, з якимсь цивільним з трилітровою банкою чачі в руках, з вуст якого не сходила приязна усмішка. Гервасі дещо врочисто мовив:

Збагнувши, що загального застілля не вийде, гість стискаючи у руках солдатську кружку та  банку, почав по колу обходити кожного й не відходив від того, навіть якщо хтось відмовлявся, доки й він не пригубить.

Довго упирався харків’янин стрілець Чорний, який під ліжком лише й знайшов вільне місце. Зі сторони виглядало кумедно – коли гість, присівши наполегливо сунув під ліжко кружку, а звідти чиясь рука щораз ввічливо відводила її у бік. Хлопці з цієї сцени тільки сміялись. Обійшовши кожного, гість нарешті налив і собі.

Вже дехто дрімав, хтось ще доїдав, решта розмовляли. Розбалакались з гостем і кілька українців – тим паче, на дні його банки ще лишалось трохи виноградної горілки. З розмови стало зрозуміло, що в час війни, коли він і сам воював з абхазцями, у нього в Сухумі загинули майже всі рідні. 

Співрозмовники мовчки дивились на нього. Що тут скажеш?.. Та й говорив він про це якось спокійно, як про щось, з чим давно змирився. 

Допивши залишок чачі, помполіт акуратно споров з рукава свій шеврон УНСО і простягнув йому на згадку. Грузин зняв з пояса замашний ніж з написом на лезі  “TRAMONTINA BRASIL” і подарував йому навзаєм. 

Життя таки тривало і брало своє. Добровольці спочивали, засинаючи міцним сном. Рядами, як у строю, лежали тут покотом, що малі діти в цих армійських спальниках, поруч сини Галичани і Донбасу, кияни й одесити, волиняни та слобожанці. На 23 чоловіки особового складу представники 15 областей. Така ось виходила соборність – від Сяну по самий, що не на є, Кавказ. Багатьом вже бачились сни. Може їм снились рідні й кохані, далека Україна, заради якої вони й опинилися тут. Снилась такою, якою її любили, і якою хотіли бачити. 

Не спалось іще кулеметнику Галайді. Він вийшов на ґанок. Там стояв курінний спершись на поручні й курив, вдивляючись крізь морок кудись у бік, звідки вони сьогодні прийшли. 

Остаточно правда, Галайда лише потім збагнув зміст сказаного і просто промовчав.

Питання не з простих, адже кожен у душі  радів, що вертався не просто на відпочинок, “на базу”, як про це говорили, а майже точно знав, що тепер уже додому. Бо, які взимку в горах бойові дії можуть бути? Хіба весною, коли зійде з перевалів сніг. Зараз перш за все просто хотілось додому, а там видно буде. Лиш вголос про це не говорилось. Та люди були уже значною мірою іншими, ніж їхали сюди. 

– "А що там зараз робити?" – відповів стрілець. – "Через місяць почнуться вибори. І все буде як завжди. Тицьнуть тобі пачку газет у зуби й пошлють на вокзал народ агітувати. Стоїш день на вітру, кожен другий-третій посилає тебе куди подалі, а ти й відповісти їм по-чоловіцьки не можеш. Хіба я не знаю? То краще вже тут лишусь."
– "Ну, звичайно ж, саме так воно все й буде, щоб ти, котику, не сумнівався", – підбадьорив курінний. – "Вольному, як то кажуть, воля.  Ну, гаразд, не затримуйся тут. Завтра нам знову перехід на цілий день. Обходити москальські блокпости", – жбурнувши іскрою недопалок у бік, закінчив він і зайшов до будинку. 

За мить звідкись виник стійковий з примкнутим до люфи багнетом, попросив у Галайди цигарку, й не закурюючи, знову поринув кудись назад у темряву, звідки і прийшов, розчинившись у ній неначе привид.

Настала тиша, запанувала ніч. Лише десь поруч шумів гірський потік, безмовними стояли темні ліс і гори. Над ними поволі пропливали хмари, чіпляючи край місяця. На перевалах уже з тиждень лежали глибокі сніги, а тут, у долині, як на диво, все ще тепло. На дворі закінчувався оксамитовий сезон цієї осені.

Через день, загін, вишикувавшись, у пішому порядку рушив далі. Таким був кінець походу. Здавалося ніколи вже ці люди не стоятимуть всі разом пліч-о-пліч. Життя часом розводило їх по різні боки барикад, кожен робив свій вибір. Але, на жаль, справдились найгірші прогнози. Росія, ненажершись Чечнею та Грузією, таки вдерлась на українську землю. Там, де потрібна суворість - мʼякість недоречна. Поступливістю не зробиш з ворога друга, а тільки збільшиш його зазіхання. Почалась Україно-Російська війна. Більшість бійців, які тоді думали, що Рубікон їхньої вояцької спільноти вже позаду, знову зустрілися  у лавах УНСО в боях за Донецьк і Маріуполь. 

Поручник Ярема

Публікується вперше. Присвячується 25-ій річниці заснування УНСО.