Ці люди жили на своїй землі, яку любили та цінили. Земля платила людям сповна, а саме золотим зерном, яке перетворювалося у пахучий хліб...

Революції, війни та відбудова після них мало цікавили цих людей. Для них завжди було важливо, щоб був мир та ріс хліб. Це були прості люди, які перш за все цінували родину, спокій та землю, на якій вони жили. Воювати ці люди також вміли і робили це дуже справно. Були справними та відважними воїнами, але робили це тільки тоді, коли ворог захоплював їх країну. Цим людям ніколи не було потрібно чужого. Вони завжди плекали своє.

Але прийшла темрява. Ворог, що правив в країні, вирішив знищити цих людей, але робив це не військом та зброєю. Зброєю їх перемогти було неможливо. Ворог забрав у людей зерно. З ним забрав і сенс життя.

Було безліч смертей та море відчаю. Загинули мільйони. Але люди не скорилися. Адже це були горді українці

Сьогодні, схиляючи голову перед пам’яттю загиблих від голодомору 1932-1933 років, кожний українець повинен розуміти, що боротьба за правду та краще життя продовжується. Ми, українці, знову змушені боротися за волю на власній землі. І ми переможемо! Адже пам’ять про невинно загиблих від Голодомору – назавжди у нашому серці.

Вічна пам’ять полеглим!

Слава нації!

Смерть ворогам!